Війна в життя Віталіни прийшла не з повномасштабним вторгненням росії в Україну, а на вісім років раніше...
Війна в життя Віталіни прийшла не з повномасштабним вторгненням росії в Україну, а на вісім років раніше: саме тоді її батько пішов добровольцем в АТО. Прослуживши два роки, він повернувся додому, щоб доглядати старенького дідуся. Родина Віталіни жила тихим сільським життям: мала власний будинок, город, теплиці. У вільний час дівчина малювала, мала багато друзів. До школи вона ходила залюбки, бо любила вчитися, і щороку отримувала листи подяки за сумлінну працю. 24 лютого 2022 року війна знову прийшла в родину Табачних — батько Віталіни повторно мобілізувався.
Невдовзі село, де жила Віталіна з мамою та бабусею, окупували. Воно залишилося без будь-якого зв’язку із зовнішнім світом: місяцями ні Віталіна, ні її мама не знали, що відбувається з батьком на фронті, чи він здоровий, чи живий. У такій ізоляції минуло пів року, доки в селі не почали зростати напруга й тиск з боку окупантів.
“Наш тато – військовослужбовець. І ми знали, що рано чи пізно окупанти прийдуть по нас. Особливо – будуть шантажувати дитиною“
Це стало останньою краплею — відчуття небезпеки змусило Віталіну з мамою вирішити виїхати з окупованого дому. Дорога була складною: на блокпостах автомобілі затримували й не пропускали, тож довелося дві доби стояти в черзі, а вже потім у Запоріжжі сісти на евакуаційний потяг до Львова.
Віталіна з мамою оселилися у Львівській області, у невеликому місті Стрий. Їй було важко адаптуватися до таких змін: вона почувалася самотньою серед однолітків, чужою, соромилася через мовний бар’єр. Дівчині було непросто прийняти, що через стрес погіршилися її навчальні результати і доводиться докладати значних зусиль, щоб досягати звичного рівня. Багато що не вдавалося, і це злило Віталіну: вона зривалася, нервувала, замикалася в собі.
Мама розповідає, що Віталіна часто тужить за домом. Але найбільше її лякає думка, що рідний дім може більше ніколи не бути безпечним місцем. Дівчина хвилюється, що через окупацію частина людей у селі прийме нову владу і навіть після звільнення України дотримуватиметься ворожих ідей.
“Як потім жити?» – це питання ставить Віталіна, відчуваючи, що насправді більше ніколи не зможе пережити власний дім як тотально безпечний простір.“
Окрім цього, в душі цієї чутливої дівчини постійно присутнє хвилювання за тата на фронті. Буває, що вона тижнями не отримує від нього жодних звісток. Мама Віталіни розповідає, що неможливо жити повноцінним життям: вони постійно перевіряють телефон в очікуванні дзвінка від батька, але найгірше — жити з передчуттям і страхом отримати жахливі новини.
“Сам батько підбадьорює свою родину: «Що це мої дівчатка носа повісили? Усе буде добре! Будь-яка війна закінчується!».“
Віталіна приймає вибір тата захищати Україну й бути воїном, але подеколи відчуває зневіру, образу й прикрість через те, що саме її батько не поруч і ризикує життям заради майбутнього.
Коли ми познайомилися з Віталіною у таборі «Горицвіт», побачили сором’язливу, ввічливу й трохи сумну дівчину з великими блакитними очима. День за днем Віталіна розкривалася, розслаблялася, і дедалі частіше її можна було побачити усміхненою, жвавою, активною. Водночас вона нерідко усамітнювалася — нова хвиля болю за батька приходила завжди неочікувано. Цю сторінку життя не стерти: цей біль і смуток залишаються з нею. Але у таборі Віталіна знайшла підтримку — серед інших підлітків зі схожими історіями та серед менторів, які завжди були готові вислухати, обійняти, побути поруч.
Найціннішим для Віталіни у таборі стало відчуття свободи й поваги: свободи проявлятися, бути різною, висловлювати свої думки, бути вразливою серед інших людей, вільно займатися творчістю без обмежень і жорстких завдань. Мама Віталіни поділилася, що донька повернулася з табору більш емоційно відкритою, ніби в неї з’явилося більше життєвих сил і інтересу до світу загалом.