Ілля проживав у Маріуполі з бабусею і мамою
Він займався з репетитором англійською мовою, ходив із друзями на спортивний майданчик, де вони грали у волейбол і футбол. Найцікавішим для Іллі було відвідування міської дитячої бібліотеки: щосуботи протягом року і тричі на тиждень під час канікул. Там хлопець брав участь у майстер-класах, читав книжки, переглядав із однолітками фільми. Особливо улюбленими місцями в Маріуполі для Іллі були, звісно, море та узбережжя, де неподалік протікала річка.
24 лютого 2022 року мама Іллі рано поїхала у справах. Ілля згадує, що надворі було похмуро, хмарно, і коли він почув вибух, спершу сприйняв його за грім. Але це були перші звуки війни.
2 березня в будинку, де жила родина Іллі, зникли світло, опалення та будь-який зв’язок. Ілля з мамою переїхали до сусідів, оскільки їхня квартира була на восьмому поверсі, і існувала більша ймовірність влучання снаряда. Ілля постійно переживав за маму і бабусю, бо вони були дуже напружені, панікували. Розрадою для хлопця стали сусіди-однолітки, з якими вони трималися разом і відволікалися від жаху навколо.
Найбільшим випробуванням для Іллі в той час став холод. Вони постійно жили в зимовому одязі, майже без можливості зігрітися. Коли в нашому таборі ми ходили в зимові походи, то дивувалися, наскільки легко хлопець переносить погану погоду. Але Ілля лише усміхався у відповідь і казав, що найжорсткіший холод він уже пережив, і похід на вісім годин серед снігу його не лякає.
11 травня 2022 року родині Іллі все ж вдалося виїхати з окупованого міста. Чотири доби вони добиралися до евакуаційного потяга.
Зараз Ілля живе в Івано-Франківську, навчається дистанційно і бере активну участь у житті громади як волонтер. Спершу вони з родиною звернулися до волонтерського штабу, щоб отримати гуманітарну допомогу, але вже незабаром Іллі запропонували посильну відповідальність, і він почав допомагати роздавати їжу для внутрішньо переміщених осіб, а згодом — піклуватися про молодших дітей.
До «Горицвіту» Ілля потрапив із другої спроби. Спершу він не дуже хотів їхати, бо переживав, що буде без друзів і почуватиметься самотнім. Але сталося навпаки — у таборі Ілля зустрів людей, із якими йому було комфортно, весело й цікаво. І навіть через пів року після завершення табору його компанія досі на зв’язку: вони спілкуються та зустрічаються, коли є можливість.
Важливим для Іллі стало відвідування майстерні скульптури. До того хлопець ніколи не працював із глиною. Ця справа справді його захопила. Найяскравішим моментом він згадує заняття, на якому можна було кричати в бік гір і відпускати свої емоції на волю.
“Після цього я почував себе таким легким!“
Досі Ілля продовжує традицію фіксування своїх думок і почуттів на папері. Він час від часу переглядає щоденник, який вів у таборі, і доповнює його малюнками та нотатками. Він ділиться, що іноді відчуває сум, адже цей блокнот зі спогадами нагадує йому про спільноту, у якій він відчув близькість.